Наприкінці нашого земного життя ми не зможемо заперечувати правду про те, ким ми є насправді.

Фото “dmphoto/E+” отримане через “Getty Images”

Чи замислювалися ви над тим, що Церква називає вашим «особливим судом»? Це вічна розплата в момент нашої смерті, коли кожна з наших безсмертних душ буде суджена на основі того, як наше життя було прожито з посиланням на Христа (Катехизм Католицької Церкви, 1022). Це також момент, коли Бог проголошує, чи підемо ми на небо відразу чи після очищення в чистилищі? чи в пекло?

Думки про смерть і наше конкретне судження можуть викликати почуття тривоги, невпевненості та страху, тому більшість із нас відкладає такі думки, принаймні до тих пір, поки не зіткнеться з серйозною кризою чи хворобою. Але оскільки Церква традиційно присвячує листопад вшануванню померлих і молитві за душі в чистилищі, це слушний час замислитися над власною смертю. Як нам нагадали під час першого вступу до Ордену: Tempus fugit. Memento mori (Час летить. Пам’ятай про смерть.)

Ми не знаємо точно, що нас чекає після смерті, але ми можемо уявити, як це може бути. Але спочатку подумайте, як це не буде. Архієпископ Фултон Шин застерігав: «Не думайте, що коли ви постанете перед Божим судом, що ви будете сперечатися. Ви не посилатиметеся на пом’якшувальні обставини, не вимагатимете нового судового розгляду чи нового складу присяжних; ти сам собі будеш суддею! Ви самі собі будете журі… Бог просто скріпить наше судження». Нашим конкретним судженням буде «оцінка самих себе такими, якими ми є насправді».

У цьому дусі я уявляю, що мій судний день відбувається в темному кінотеатрі, де я абсолютно один. Коли починається фільм, я впізнаю на екрані своїх батьків. Мій тато штовхає мою маму в інвалідному візку, коли вона тримає дитину, яка, як я розумію, це я. Батьки привозять мене додому з лікарні. По мірі розгортання сцен, фільм не включає кожну хвилину пробудження кожного дня. Скоріше, він складається з цікавих сцен, які, здається, мають глибше значення.

Фільм триває, поки я не піду в п’ятий клас. «Це має бути добре», — думаю я. «Я любив той період життя». Однак, коли світло театру ледь помітно піднімається, я заглядаю позаду й бачу постать жінки. Здається, це міс Зайдлер, моя вчителька п’ятого класу. У неї серйозний вираз обличчя, а поруч хлопець в окулярах і футболці із зображенням Всесвітньої виставки 1964 року. Я відчуваю нудоту.

На екрані я бачу шкільний баскетбольний майданчик. Наша команда ось-ось розпочне тренування. Камера повертається вбік і наближається для зйомки великим планом. Це я і хлопець в окулярах і футболці Всесвітньої виставки. “Йди геть! Ми не хочемо тебе в команді!» Голос мій. Фільм перемикається — я більше не дивлюся історію свого життя Спостерігаю за життям хлопчика в окулярах. Зараз пам’ятаю – його звати Джон.

Я бачу Джона на кухні з його матір’ю. Він плаче через мої різкі слова. Я почуваюся жахливо від того, що я дивлюся. Я хочу, щоб фільм зупинився, але він продовжується, і я знаю, що буде гірше. Зрештою, це лише один випадок із багатьох у моєму житті, коли я діяв егоїстично, принижував іншу людину або дозволяв гніву, амбіціям, жадібності чи пожадливості керувати моїми думками та поведінкою.

Мені неприємно думати про моє конкретне судження таким чином. Але я повинен пам’ятати, що мене судитиме Той, Хто справедливий і милосердний. Не буде криків «це несправедливо!» Мої дії судитимуть самі. Ісус, майстерний монтажер, буде там, щоб швидко перемотати фільм вперед, щоб показати мені, як я змінив своє життя, а також де я все-таки програв. Крім того, всі гріхи, які я висповідав і отримав прощення в Таїнстві примирення, були стерті. Вони навіть не з’являться на екрані суду мого життя. Ісус, справедливий суддя, буде поруч зі своїм милосердям, відсіюючи бур’яни мого життя, які виросли разом із пшеницею, і це моя велика й єдина надія, що він приведе мене додому на небо.

Автор: Майкл Амоді, член Ради Санта-Марія №553 у Саут-Бенді, штат Індіана, є виконавчим редактором “Ave Maria Press”, “Notre Dame” і автором багатьох книг.
Переклад: Павло Зінченко (Київ, Україна)
Посилання на оригінал: Awaiting Judgment